Нотатки російського пастора

Пастор Юрій СІПКО (голова РСЄХБ в 2002-2010 рр., віце-президент ВБА в 2005-2010 рр.) — один із небагатьох російських християн, який безапеляційно засуджує військову агресію Росії. Його публічні дописи, з помітною часткою сарказму, викликають багато емоцій — вдячність українців та осуд росіян. Деякі з них до вашої уваги.

* * *

Слава Ісусу Христу! Нині така навала одкровень серед святих! Захоплююся! Ось одне — найактуальніше та найпопулярніше. Виявляється влада, ну, та сама, яка віруючих вбиває й знищує Україну, вона виконує Божу волю. Ну, і все, що виробляє влада, виробляє вона за дорученням Бога й на славу Його.

І ось я відчуваю: каятися треба. Мені треба каятися. Відчувати-то відчуваю, а от як покаятися? Тут з’являються думки. А де думки, там, брате мій, не уникнути сумніву. А там, де сумніви, там і гріх. Ось тому я і хочу вас запитати, благословенні друзі мої та інші богослови-фарисеї.

Справа он як обернулася. Я повірив, що все, що влада виробляє, це і є справа самого Бога. І вся слава тільки Йому!

І от уявіть собі. Молюся: «Господи! Ти великий, славний, справедливий, святий та добрий! Ти все чиниш на благо наше й на славу Свою. І ніхто нічого не може вчинити всупереч Тобі. І оскільки все, що Ти чиниш, додає нам щастя, ми повинні завжди й за все Тобі дякувати. Дякую Тобі за таку військову міць, яку Ти звалив на Україну. Як же файно високоточні ракети, кинуті Твоєю рукою, потрапляють у лікарні, у школи, у житлові будинки. Як це велично, як це неймовірно приємно, що під бомби потрапляють навіть діти! Скільки захоплення викликало повідомлення нашого генерала, що Ти вже понад 30 000 військових в Україні вивів із ладу. Половину — на повну смерть, а половину — на половину смерті, піддавши їх болісному стражданню, поранив — гуманно, чоловіколюбно. Скільки радості додає ангельському світові така свята робота зі знищення України! Весь християнський світ підносить Тобі невпинну хвалу й славу! Яке захоплення споглядати стертий із лиця землі Маріуполь, перетворений на руїни Харків, Львів, що горить, палаючий Київ і ще безліч міст і сіл, у яких Ти явив славу Свою! Господи, я захоплююся Твоєю міццю! Я дякую Тобі за незліченні страждання матерів, за горе осиротілих дітей! Я дякую Тобі за мільйони українців, які бігають тепер по всій Європі та по всьому світі, шукаючи для себе даху, хліба, ліків та безпеки!»

Ще тріпалася моя душечка в спробах хвалити Бога за танки, за гіперзвукові ракети, за кораблі морські, які можуть стріляти точно в пологовий будинок або в школу, проте десь у середині засвербіло й затьмарилося. Радість згасла й виникло збентеження. Неначе Господь взяв мене за чуб і голову мою, благоговійно до підлоги нахилену, підняв, очі мої, благочестиво прикриті в молитві, розплющив — і я побачив у Його святих очах гнів.

Замовк я. Страхом сповнився. Онімів буквально. Сильно замислився. Однак боюся Господу щось сказати. Ось вирішив вас спитати. Як же бути? Якщо всю цю кровопролитну бійню Господь затіяв і чинить, тоді, звичайно, треба Йому дякувати й славити Його. Але раптом не Він? Поясніть, святі отці, роз’ясніть ради всього святого!
27 березня 2022 року

* * *

Напередодні слухав учителів любові. Багато тепер болю та страждань. Захотілося випити благодаті. Радістю наповнитися захотілося. Ну, ось, будь ласка. Їх, учителів любові, виявляється — хоч греблю гати. Розповідають про любов Божу. Впевнено. Дуже переконливо. Відчуваю, що самі не люблять. Просто професія така.

Про благодать Божу дуже барвисто й переконливо розповідають. Підносять прощення — таку небесну чесноту. За приклад наводять Христа, що вмирає на хресті. Заклик любити так, як любить Христос, прощати так, як прощає Христос, діє миттєво та безперечно. Чую всією душею та серцем, що ні прощати не вміють, ні благодаті Божої не знають. Просто професія така. Проте майже переконали. Любити — це краще, ніж вбивати! Ну, як казав наш начальник, свобода — краще, ніж несвобода.

І виникли яскраві картини благодаті та любові! Ось Харків — було гарне місто. Ось українець, що разом із сім’єю горить від бомби, яка зруйнувала його будинок, благословляє російського воїна за такий подарунок. Він прощає йому й дякує Богові за таку радісну смерть. А ось ще: у підвалі будинку, обладнаному під бомбосховище, розчавлено жінок, старих, дітей. Обвалився їхній будинок, розбитий потужною ракетою, пущеною братом із Росії. На ракеті написано: «З братньою любов’ю»! І люди похилого віку, вмираючи, із усмішкою на вустах дякують Богові за такі милості, за служіння любові, яке здійснюють російські брати.

Я теж сповнився захоплення. Покаявся за своє ремствування. Пробач, Господи, що я піддався на сатанинську спокусу, і замість радості від загибелі тисяч невинних людей в Україні, дозволив собі думку про братню ніжну жорстокість визволителів, які напали на Україну — і любов охолола, і про прощення забув. І не підніс подяку за таке небачене благословення, яке у вигляді танків та бомб, ракет та смертоносного вогню звалилося на голови українців. Прости, Господи. Вибачте, росіяни. Я допустив у свою душу гріховну думку, що ви — варвари з XIV ст. Ви вбиваєте жінок та дітей. Ви спалюєте їхнє житло. І я, грішник великий, допустив гріховну думку, що ви коїте зло, а насправді в смертоносному вогні ви принесли любов! Дякуємо за такий нищівний урок любові. Я обіцяю: учитимуся прощати це пекельне зло. Учитимуся дякувати за незліченні страждання, за смерть дітей. Учитимуся любити вас усім серцем. Господи! Допоможи!

У розпачі я опустив покаянну голову — і вона уперлася в Біблію. І в очі мої, сльозами зрошені, вкарбувалися слова пророка Божого: «Але я сказав: Гину, гину, ой горе мені: Грабіжники граблять, і грабуючи, граблять грабіжно!» (Iс.24:16).
13 квітня 2022 року

* * *

Напередодні думав. Біблію читав. Молився. Нам, святим, не личить вести політичні дебати. Тим більше, обговорювати військові дії. Не наша тема. Ми покликані бути святими. Говорити про святе. Думати свято. Тому я в Біблію поринув. Святе Писання мою грішну душу освячує. І я стаю кращим, святішим.

А тут — бац! Читаю: війна. Ізраїль іде додому. Земля, звичайно, зайнята. Але Бог із нами — перемога забезпечена. Єрихон упав. Без жодного пострілу. Ну, а маленький Гай, селище таке невеличке, там і народу мало, хто там битиметься з нами, візьмемо його двома батальйонами. Пішли. Полягли на полі бою. «І пішли туди з народу коло трьох тисяч люду, та вони повтікали перед гайськими людьми. І гайські люди повибивали з них коло тридцяти й шести чоловіка, та й гнали їх з-перед брами аж до Шеварім, і розбили їх на узбіччі гори. І охляло серце народу, та й стало як вода» (Нав.7:4-5). Ось тобі й на! Спорядили ще кілька батальйонів. І вони полягли! Навин — у паніку. Став Господу претензії пред’являти: «Чому?» А Господь каже: «Мародерствуєте. Грабуєте. Ґвалтуєте! Брешете. Я таке не благословляю».

Уявляєте! Бог Своєму народові забезпечив поразку! За брехню та мародерство, за невиконання Його Закону! Сиджу тепер. Скубаю голівку. Ми Божі Закони давно осміяли! Ми Його заповіді перевернули та викинули. Ми брешемо, як дихаємо. Ми крадемо — і гордимося. Жах обійняв мене.

І думка з’явилася. Маленька Україна. Стоїть. Захищається. Сміливо. Відчайдушно захищається. Велика Росія б’є невелику Україну. З моря б’є. З неба б’є. Із землі б’є. Нічого не виходить. Стоїть Україна. Величезна Росія не може перемогти маленьку Україну. Щось тут не так. Вгризаюсь у Біблію. До Бога звертаюсь: «У чому справа? Відкрий секрет?» Раптом — ось і відповідь. Неправедні задуми породили неправедні справи. Брехня вразила уми російської влади, і, обдуривши себе, пішли війною на Україну. Сотворили зло. І сам Бог заступився за Україну.

Так! Значить, нічого не світить нашим в Україні? Як не світить? Світить. Ще як світить! Ганьба. Поразка. Сором вселенський. Відповідальність за руйнування світить. За всіх убієнних доведеться відповідати. І перед світом, і перед Небом. Ось тут я зовсім зажурився. Якщо Господь бачить гидоту затіяної операції, знає правду й захищає слабку Україну, то погані наші справи.

«То що нам робити, Господи?» — «Каятися треба» — «Як каятися? Що це значить?» — «А те й значить, що треба відкинути брехню. Відкинути насильство. Засудити свій наклеп. Засудити пограбування. Учетверо повернути вартість усього вкраденого та зруйнованого. І вибачитися перед народом України. І перед усім світом вибачитися. Потім Я подивлюся, що робити з вами: «Коли не покаєтеся, то загинете всі так!» (Лк.13:3).
27 квітня 2022 року

* * *

У спілкуванні святих був. Заповідь святу творили на зібранні. Благодать була. Святий Дух був. Я навіть розімлів. Очі прикрив. Добре зробилося. І раптом! Дух Святий каже: «Помолись за Україну». Я аж здригнувся. За кого молитися? Як молитися?

А довкола, брате ти мій, народ суворий. Усі росіяни. Патріоти. У них головний — президент та його потужна команда ошуканців. Тут Україну належить ненавидіти й бажати їй смерті. Бо там бандерівці та націоналісти. Тож туди пішли наші хірурги. Там вони роблять операцію з очищення України від українців. Таке бачення навіюється нашому народові з ранку до вечора. І ось тепер я маю молитися за Україну!

«Господи!» — простогнав я. І затих. Душу скрутило в грудку. «Чого ти злякався, — мені Господь каже. — Помолися за дітей. Ти знаєш, скільки дітей убито вашими хірургами?» Я завмер. Звідки мені знати. «От і помолися за всіх. За убієнних помолися. За поранених помолися. Помолися за сиріт, батьків яких убили ваші хірурги. Помолися за дітей, у яких тепер немає дитячого садка. Немає лікарні. Немає школи. Немає дому. Немає одягу. Немає хліба. Немає молока. Немає іграшок. Немає тата. Немає мами. Вони — біженці. Ваші визволителі звільнили їх від усього й вигнали. Помолися, щоб їх не ображали в чужій країні. Помолися за батьків, чиїх дітей убили. Вони тепер у страшному горі. У них ваші хірурги забрали все. Абсолютно все. Уявляєш, як їм важко?»

Я зітхнув. Хотів сказати, що уявляю, проте зрозумів, що не уявляю. Ну, ще одного, двох, у крайньому разі десяток можу уявити. Бездомних я зустрічаю частенько навіть у ситій Москві. Але ж тисячі? «Ні, брате, — торкнув мене Дух Святий, — не тисячі, мільйони! П’ять мільйонів переселенців — можеш уявити? Помолися за них. Їх усього позбавили та зробили біженцями ваші хірурги, які зруйнували їхні будинки, школи, лікарні, зруйнували їхні міста. У них тепер нічого немає. Навіть взуття та одягу немає. Немає грошей. Немає хліба. Немає води. Немає ліків. Їх від цього звільнили ваші визволителі».

Я чую, що свідомість втрачаю. Просто глухну, сліпну й перетворююся на біль. Господь каже: «Молися. Сильно молися. «Сповістіть між народами: Царює Господь! Він вселенну зміцнив, щоб не захиталась, Він буде судити людей справедливо!» (Пс.95:10). Тепер настав час, Я заступаюся за стражденний народ України. Я судитиму хірургів. Я судитиму їхніх начальників. Я судитиму всіх співучасників цієї страшної лютої людиноненависницької операції».

Господь погладив мене по голові. Витер сльози. Обійняв: «Не плач! Адже ця катастрофа потрібна, щоб ви всі побачили: хто чим цінує. Хто кому вірить. Хто що любить. Хто кому служить. Хто чого вартий. «Бо час уже суд розпочати від Божого дому; а коли він почнеться перше з нас, то який кінець тих, хто противиться Божій Євангелії?» (1Петр.4:17).
1 травня 2022 року

Благовісник, 1-2,2022